На верхівках київських пагорбів усівся Падолист. Дмухає-дмухає він своїм осіннім подихом на власні володіння, і ось, за день-два, здмухне останнє жовто-багряне пір’я з цих мовчазних, крилатих пернатих – дубів, берез, кленів – які, правда, не хочуть нікуди летіти, хоч їхні крила й не рудиментарні, а лише відпускають побавитися десь на небокраї своє урочисте вбрання. А до моєї калабаси, через океани й вершини гір, потрапило пір’я їхнього далекого родича – падуба парагвайського. Щоправда, дбайливі південноамериканські жербатеро встигли зберегти це зелене золото майже в тому ж вигляді, в якому воно відносно нещодавно всмоктувало в себе проміння субтропічного сонця і живильну вологу з надр аргентинської землі.
Дебютну дегустацію свіжої «Aguantadora» ми провели на кухні Себадора. Вже після перших ароматичних пізнань і ковтків із ВКК (великої клубної калабаси) виникло однозначне порівняння: «Це ж „Rosamonte Premium”!». Що шлейф (запах просмаженого насіння), що знайомий, упізнаваний смак. Сергій підтвердив моє спостереження словами: «Да, от этой стойкой вкусовой ассоциации теперь сложно отказаться». Тож, камради-матемани, я б міг вам сказати: якщо хочете попити нової «Аквантадори», то придбайте собі «Рози». Воно то так, але не зовсім, тож не будемо поспішати. Вирішив я постежити за цією аргентинською леді трохи довше й збагнути, чому?
Ось уже випито майже півпачки. Саме час нашкрябати дегустаційний огляд. Знаєте, коли йдеться про стосунки з цією жербою, розмір калабаси безперечно грає роль. Здавалося б: гарбузик якого об’єму ми б не використовували – концентрація смаку має бути однаковою. Звісно, за умови, якщо дотримуватися пропорцій жерби з водою. Та, запевняю, у «відерці» «Аквантадора» якось більше нагадує «Розу». Можливо, це було тільки перше враження, та під час наступних матеювань я помітив, що ця марка направду відрізняється від своєї колежанки. Так, вони дуже схожі, мовби сестри-близнючки, однак норов однієї усе-таки відрізняється від норову іншої. Очевидно, саме тут і зіграв роль об'єм калабас.
«Аквантадора» в менших посуднинках (180–220 мл) видалася спокійнішою, м'якішою. Йдеться саме про смак, а не енергоефект. Хоча й якогось агресивного енергоефекту я геть не помітив. І тримається вона майже як «Роза» – спадання смаку нагадало про себе лише на восьмому повному доливанні. На десятому почала вимальовуватися лавадна гіркота.
Мольєнда «Авантадори» теж дуже схожа на «Розину»: доволі багато листя, трохи гілочок і вельми мало пилу. Та якщо аромат і смак «Аквантадори» більше нагадує «Преміальну Розу», то її колір – «Селекційну». «Селекційна», як я помітив, ніби зеленіша.
Окремо хочеться відзначити гігроскопічні характеристики продегустованої жерби. Вона дуже добре бубнявіє вже після першого контакту з водою. Ця пухнаста трава, якщо засИпати нею бодай екватор калабаси, порадує вас чудовою розпростертістю. Мені це до вподоби, і чесно кажучи, «Роза» тут навіть поступається «Аквантадорі».
Після першого матеювання виникло легке розчарування. Очікував новизни, на яку, гадаю, сподівається кожен ласий матеман під час дегустації незнайомого каа. Думав, ця марка буде відрізнятися від уже відомої мені жерби, а тут – така подібність із «Розою»... Та оскільки я люблю «Розу», то легке розчарування вже через одне-два матеювання розвіялося. І тепер я дивлюся, як Падолист здуває останні пір’їни з дерев і насолоджуюся мате з цієї жерби...
Знаєте, чимось барбакуа «Рози» і «Аквантадори» дійсно навіює осінній шарм. Я б назвав їх осінніми марками. Зовсім не через те, що п'ю їх у цю пору року. І не через те, що компаративістику спричиняє здебільшого неприємний запах паленого листя, який іноді долинає через вікно з вулиці. Просто барбакуа, як на мене, чимось споріднене з цією затишною порою, коли природа, котра набралася сил навесні й досхочу набавилася влітку, готується до зимової сплячки, щоб із новими силами пробудитися з-під талого снігу.