Оглядаючи залишки жерби, натрапив на люб'язно покладений нашим
Cebador'ом зразочок
Індумара традісьйоналя. І як можна було проґавити такого нечастого гостя в наших калабасах?!
До того ж я його раніше взагалі не пробував.
Шанувальники
соняшникового насіння будуть у захваті. Бо саме запах чорних смажених зернят зустрічає матемана вже на першому доливанні.
Після хвилини настоювання (зразка якраз вистачило, щоб заправити 250-мілілітрову калабасу на понад 2/3) розкривається
солодкавий щільний смак. Пригадалися
Лебіґ, призабуті преміальна
Роза й
Уніон. Можливо, також – незначне сухотрав'я якогось із
Краусів (Сільвестра чи що).
Гірчинка й терпчинка елегантні й лояльні до смакових рецепторів. І в смаку головну скрипку знов-таки відіграє олійність смаженого соняшникового насіння.
Уже був налаштований писати панегірики Індумарчику, але... на 5-му доливанні відбулося різке спадання насиченості. Проте не так, щоб геть зник смак (як із деякими іншими жербами), він іще 3-4 доливання протримався на певному рівні. Так би мовити, не впав на дно прямовисного жолоба, а пройшовся платформами шельфу, водночас зберігаючи солодкавість і приємну гірчинку.
Було би, звісно, цікаво пропити цілу пачку цього аргентинця місьйонесько-коррієнтського роду. За таких умов і спостереження були би валіднішими. Але що можу сказати точно –
початківців можна підсаджувати на мате з допомогою цього (послуговуючись лексикою ґрінґо) мейта. Ну а також тримати його напоготові для
експрес-матеювань.
Тож перше узагальнене враження –
8-/10 (крихітний мінус поставив за нетривалість).