Оглядаючи залишки жерби, натрапив на люб'язно покладений нашим 
Cebador'ом зразочок 
Індумара традісьйоналя. І як можна було проґавити такого нечастого гостя в наших калабасах?! 

 До того ж я його раніше взагалі не пробував. 
Шанувальники 
соняшникового насіння будуть у захваті. Бо саме запах чорних смажених зернят зустрічає матемана вже на першому доливанні.  
Після хвилини настоювання (зразка якраз вистачило, щоб заправити 250-мілілітрову калабасу на понад 2/3) розкривається 
солодкавий щільний смак. Пригадалися 
Лебіґ, призабуті преміальна 
Роза й 
Уніон. Можливо, також – незначне сухотрав'я якогось із 
Краусів (Сільвестра чи що). 
Гірчинка й терпчинка елегантні й лояльні до смакових рецепторів. І в смаку головну скрипку знов-таки відіграє олійність смаженого соняшникового насіння. 
Уже був налаштований писати панегірики Індумарчику, але... на 5-му доливанні відбулося різке спадання насиченості. Проте не так, щоб геть зник смак (як із деякими іншими жербами), він іще 3-4 доливання протримався на певному рівні. Так би мовити, не впав на дно прямовисного жолоба, а пройшовся платформами шельфу, водночас зберігаючи солодкавість і приємну гірчинку. 
Було би, звісно, цікаво пропити цілу пачку цього аргентинця місьйонесько-коррієнтського роду. За таких умов і спостереження були би валіднішими. Але що можу сказати точно – 
початківців можна підсаджувати на мате з допомогою цього (послуговуючись лексикою ґрінґо) мейта. Ну а також тримати його напоготові для 
експрес-матеювань. 
Тож перше узагальнене враження – 
8-/10 (крихітний мінус поставив за нетривалість).