Минуло кілька днів відтоді, як наполеглива спека поступилася місцем легкій прохолоді. Що ж, після терере, що випивався вдень, приємними надвечір’ми саме час повертатися до мате.
Хоч сленгове значення слова «campeche» в Аргентині та Перу – це «пійло» (йдеться про дешеве неякісне вино), однойменна марка жерби з вищезгаданими нюансами не пов’язана. Оскільки ні з дешевизною (як і більшість нинішньої жерби), ні з низькоякісністю цю траву не ототожниш.
Кілограмова пачка «Campeche» дісталася мені в ролі запропонованої Cebador’ом і залюбки прийнятої мною заміни трофейного «Andresito» тієї ж маси. Прибула вона з солодких комірчин пана Збігнєва Ласоцького.
Під час уважного внюхування встромленим усередину пачки носом, я вловив легкий запах сіна (тільки, камради, без поганих асоціацій!). Наділений цей запах приємною кислинкою. Одразу виникло ще одне популярне серед матеманів порівняння: аромат злегка підсмаженого соняшникового насіння. А коли точніше – запах нерафінованої олії.
Смакові враження, як і яблуко від яблуні, не далеко відкотилися від вищезгаданого продукту. Ця панянка (коли говоримо про траву) або пан (слово «сampeche» чоловічого роду) геть норовливі. І йдеться не тільки про їхню амарговість за майже еталонних дегустаційних умов (поронго 230 мл, засипка 3/4), а й про те, що ця дика здобич матемана занадто швидко стає свійською. На перший погляд здається, що це добре. Але ні: така жерба не пробачає господареві неуважного ставлення до себе. Я про що: коли «Aquantador’у» чи «Rosamonte» («Роза», до речі, не тільки мені схожа з «Кампече») залишити змоченими без нагляду, вони набувають амарговості. Та якщо ви залишите наодинці всього кілька разів промитого «Campeche», цей ilex paraguariensis геть «розсердиться» через відсутність компанії. І його гіркота нагадуватиме вам не легкий полин «Рози» або «Аквантадори», а геть згірклу олію чи то цілу жменю «невдалих» смажених соняшникових зерен. От знаєте, коли лузаєте смачні зернята, а вам трапляється якесь геть гірке. Так оце ціла жменя таких гіркунів! «Campeche» – справжній павич.
Але не хвилюйтеся, всі ми засвоїли, що мате – це душа компанії, тож якщо ви питимете його, передаючи з руки в руки, то жерба буде слухняною. Ну, початкову амарговість, правда, все одно ніхто не скасовував, тож траву цю дійсно можна порекомендувати шанувальникам «поміцніше».
Тепер кілька слів про схожість із «Розою» та «Аквантадорою». «Аквантадора», як я вже колись згадував (посилаюся на власні смакові рецептори), нагадує «Розу», але має дещо відмінні риси. «Кампече», як на мене, теж схожий на «Розу», але більше на «Аквантадору». Проте в цій марці ка’а є щось таке, що вирізняє її з-поміж сестер. І навіть не та амарговість, що виникає під час настоювання, а саме смаковий відтінок. У чому він полягає – ще треба буде з’ясувати під час наступних матеювань.