Певно, сприйняття мате і калабаси давніми індіанцями на мене справило враження. Бо намагаюся поводитися з калабасом, як із живою істотою (гадаю, таких я як тут на форумі чимало). Коли всипаю в нього єрбу і струшую, складається враження, що він сміється від лоскоту. Коли заливаю воду (під час оживлення це ще краще відчувається), аж візуалізуєш собі, як стінки калабаса всмоктують її в себе. Те саме робить єрба. Подобається дивитися на її задоволене, млосне розбухання, пінку, як у парного молока і острівці сухих листочків, паличок і пилку, якому незабаром теж поталанить розбухнути.