«Cruz De Malta» – здобна леді, але:
«Я пам'ятаю мить чудову, Коли мені з'явилась ти, Як привид, сповнений любов'ю, Як геній чистий красоти»... Пачка: нецупкий папір без щільної проклейки та картонової прямокутної вкладки нагорі. Герметичність відсутня (знизу через щілини навіть сипалася жерба).
До речі, цікаво було б перевіряти масу пачок. Але мої кухонні електронні терези збилися, тож поки що це не вдасться зробити.Інформативність написів: відмінна. Особливої шани заслуговує чіткий відбиток терміну придатності та партії, який не стирається під час транспортування чи постійного відкривання-закривання пачки.
Дегустаційна калабаса: лагенарна, 250 мл. Засипання: 3/4. Бомбілья – очерет.
Кількість матеювань: перше, але уважне.
Мольєнда: середнє подрібнення зі вкрапленням доволі великих шматків листя та грубих гілочок (одначе їх не стільки, як у «Колоні», й вони менші за розміром, аніж у нашого парагвайського камрада). Пилу небагато, що доводить не тільки візуальна оцінка жерби в упаковці, а й товщина округлого сліду на руці після струшування калабаси.
Аромат сухої трави – легкий, невиразний, зеленавий, просторий.
Після змочування увиразнюється: стає щільнішим, округленішим, набуває солодкавості, трохи посилюється кислинка. Віддалено нагадує підсмажене на пательні пшеничне борошно, яке пізніше буде використано для печені. Барбакуа не відчувається.
Перше доливання. Вода – 66-67 градусів, 2 хв настоювання.
Ого! Густий, округлий, соковитий, смак. Не амарго (без пересмикування міміки), солодкавий, чорносливовий (тут уже барбакуа розквітло з повною силою). І одразу перша асоціація: «Мальтійськи хрест» вельми нагадує, «La Hoja». Приємно вражений, випиваю аж до сьорбання в коладо бомбільї і поспішаю здійснити друге доливання. Оце так, є ще трава, здатна здивувати навіть заскорузлого матемана! Та чи довго триматиметься смак?..
Друге доливання – і густота триває. Після ковтків легким маревом залишається задньоязикова гірчинка. Післясмак чимось (нехай вибачать мені правила форуму, не для пропаганди згадую) подібний до добротного червоного десертного вина, кагору, а ще спадає на думку післясмак печива «до кави», тобто – особливості десертних марок, на кшталт «Лебіга» чи то його легшої версії – «Плаядіто».
Третє доливання: густина трохи спадає, а кислинка ще дужче увиразнюється. Післясмак: виникає легка айвова терпкість. На видиху, як би це не було дивно, десь майнув хвостом оселедець.
Поки настоюється четверте доливання, всотую в себе аромат не до кінця зволоженої верхівки. Цей трунок – симбіоз пахощів біля кондитерського, хлібного та пивного заводів. Із них переважає пахілля свіжоспеченої здоби, натертої сиропом із води та цукру.
Четверте доливання: насиченість смаку ще трохи притлумилася, зникає терпкість, зростає гіркота. Післясмак – просушені на горищі, але такі, що пульсують олією, волоські горіхи, а ще – гірчинка соняшникового насіння (коли трапляється одна з сотні насінин, що гіркувата
). Одним словом, привіт від «Ріоса» у лляному мішечку.
П'яте доливання: додаю гарячішої води (зі сподіванням повернути густоту) і заливаю незмочену частину жерби (у народі – «суху шапку»
).
Аромат чимось навіяв затишні спогади дитинства – запах усередині хати прабабці. Але вам, на жаль, не вдаться уявити цей запах: кожна хата пахне по-своєму. Щоправда, може, хтось це прочитає, і згадає саме той нюховий шлейф. Іще одна асоціація, котра може сприйматися однозначніше – запах старих книжок.
Густина смаку дійсно повертається, однак не до рівня перших двох промивань. Роблю висновок: потрібна гарячіша вода.
Ще раз майнув хвостом присмак оселедця чи то навіть івасі в обіймах із горіховістю. Але не хвилюйтеся: про виразний рибний смак тут говорити не варто.
Шосте доливання (знову гаряченьке). На жаль, температура води не реінкарнувала округлість і довершеність смаку. Він різко спав до напівлавадного стану. Післясмак лунає якоюсь желейною цукеркою або льодяником, але не настільки солодкий, як справжня цукерка. І тільки на шостому доливанні, ніби після прудкого руху звукорежисера фейдером гучності донизу, починає притлумлюватися аромат.
Сьоме доливання: смак тримається в напівлавадному стані, як у попередньому доливанні. Аромат майже зникає.
Восьме доливання. Ну не обманюю ж вас: от-от – і буде лавадо.
Дев'яте доливання. Лавадна гіркота, але смак іще так-сяк бринить якимось неясним фантомом. Та якщо чесно – лавадо. Післясмак щавлевого зеленого борщу. Постпіслясмак – кокосовий м'якуш.
Загальна оцінка.Марка варта розгорнутого дегустаційного огляду. Жерба дуже тішить на перших доливаннях. Проте, вичерпання смаку вже з шостого приливу зовсім не наближує «Мальту» до тривалих гігантів на кшталт «Рози»
*. Але аромат вологої трави заслуговує на повагу: він довгий і принадний. Моя оцінка –
8,5 із
10 (такий бал ставлю тільки завдяки початковому перцептивному різноманіттю). Якби інтенсивність смаку трималася принаймні до 6-ого доливання включно, без вагань дав би 10-ку.
Настрій і фізичний стан під час і після матеювання з цією жерба-версією Пенелопи Круз приємний. Хочеться, як це було в випадку
Yegor'а, читати вірші.
Підсумок: «Круз де мальта» не належить до амаргових марок, однак і не зовсім суавна. Пасуватиме як для щоденних матеювань, так і особливих, гурманських. Припаде до смаку шанувальникам зеленої «Піпори» та «Ла Охи».
Обов'язково хочу замовити ще.
*Замість післяслова: Узагалі помічаю тенденцію: чимало марок (із тих, що мені нині трапляються), окрім дітищ Дмітріо Хренюка, нині стали нетривалі. Із чим це може бути пов'язано? Чи падуби якось інакше тепер вирощують, чи ґрунти під ними виснажилися, чи, може, обробка сировини тепер не така дбайлива?