Маленький Поронго
Маленький Поронго зовсім засумував: уже місяць господар не засипав до нього смачненької жерби. Стінки його почали сохнути за любимою травою. Та одного разу до нього приповзла пухнаста Гусінь.
– Чому ти сумуєш, маленький Поронго, – запитала вона в похнюпленої посудинки.
– Ех, хробачку, скучив я за жербою...
– От бідолашний. А я от щойно наїлася зеленого пахучого листя, ледве з яблуневого садка приповзла. Слухай, часто, коли дуже-дуже чогось хочеш, це збувається, мрії матеріалізуються, чув про таке?
– Так, звісно, – без ентузіазму в голосі продовжив маленький Поронго. – От у мене на Батьківщині, у просторих садах біля Парани, росте стільки падубів... А тут – лише задумані клени за вікном.
– Клени – це теж добре... А взагалі, ти не припиняй мріяти!, – бадьоро мовила Гусінь. От спробуй, заплющ очі. Давай, заплющуй. Уяви, ти сидиш на гілці старого падуба. Навколо щебечуть птахи. Сонце розкидає проміння на зелень. Дме легкий вітерець. Ти відчуваєш його приємний подих на собі...
І тут Гусінь припинила говорити.
«І... що, що далі?», – не розплющуючи очей запитав маленький Поронго. Та відповіді не пролунало. Він розкрив повіки і глянув обабіч: «Гусінь, подруго, ти де?!».
Але нової компаньйонки маленького Поронго ніде не було. Зате в кімнаті стояла коробка. Коробка, наповнена різноманітними марками жерби! «Та-а-к!», – радісно вигукнув Поронго. Але знову засумував: його нова подруга зникла... Такий ось він сентиментальний, наш Поронго-джуніор.
Виявляється, Гусінь знала, що господар маленького Поронго сьогодні забирає відправлення з пошти. Відправлення, наповнене смачною жербою. І щоб підбадьорити гарбузика, вона нагадала йому про те, що варто вірити в свої мрії.
Маленький Поронго стояв на столі, ущерть заповнений жербою й теплою водою. Себадор пролив краплю через вінця, вона стекла по стінці і стала схожа на сльозу.
– Е-ге-гей! Маленький Поронго, чому ти тепер не усміхнений? Жерба є, вода в чайнику є, і дбайливий господар! Радій!, – донеслося з різних боків.
– Що... Гусінь, це ти, де ти?
– Агов, поглянь догори!
Біля ледь відчиненого вікна, за яким вирувала весна, плавав у повітрі він...
– Ха, ха-ха, ха-ха!, – дзвінко засміявся маленький Поронго.
– Я тепер не Гусінь. Я тепер Метелик! Я мріяв про це, і моя мрія збулася. Тож не припиняй мріяти, малий. Давай разом вип’ємо мате!
– Давай!, – радісно погодився маленький Поронго.